ШЕПЕТІВКА Парафія Воздвиження Святого Хреста

---

• 

• 

• 

---

---

ХРАМОВІ СВЯТА

29 червня	Святих Апостолів Петра і ПавлаРічниця консекрації храму
14 вересня	Воздвиження Святого ХрестаПрестольне свято

---

ІСТОРІЯ ПАРАФІЇ

«Нехай знає кожна парафія свою історію та біографію!»

 Древні і мудрі давно казали : «Хто не знає своєї історії, той не має майбутнього». Тож, дбаючи за майбутнє, наша ціла парафія заходилася збирати по окремим цеглинкам пам’яті будівлю своєї історії. І хоч ця будівля має заввишки лише 20 років, але вже є над чим порядкувати.

Розпочати хочемо з подяки усім тим людям, парафіянам і просто добродіям, які працювали задля збудування нашої парафії і, вносячи свою лепту у загальну справу, створювали ту історію, яку хочемо впорядкувати і написати. Усіх цих людей ми не в змозі перерахувати, бо це є просто поза людськими можливостями. Але тільки людськими. Адже сам Господь будував разом з цими добродіями і серед них, і Він знає і пам’ятає внесок кожного для того, щоб свого часу пригадати все і «віддати по ділах їх».

Варто, напевно, розпочати з того, що історія становлення і розвитку католицької віри в нашому місті зовсім не обмежується останніми двадцятьма роками. Найстаріші парафіяни ще пам’ятають католицьку капличку, що залишилась у спадок від графа Потоцького, який свого часу хазяйнував на шепетівщині. Зокрема, він збудував у місті цукровий завод, а разом з ним, для робітників, що сповідували католицьку віру, – капличку.

Ця капличка об’єднувала католиків міста майже до початку другої світової війни. А від тих страшних часів вже й не стало кого об’єднувати – репресії та війна розсіяли віруючий люд по цілому світі. А у повоєнний час капличку, що пустувала, зайняла православна громада, котра внаслідок пожежі залишилась без свого храму.

Пізніше були часи соціалізму, який після невдалого розвитку застоявся, а потім вирішив перебудуватися. Віруючі католики міста заклик влади до перебудови сприйняли по-своєму.

Ситуація на той час складалася так. Віруючому люду для того, щоб потрапити на Службу Божу потрібно було добиратись до діючих храмів у Полонному або Славуті. Не всі бажаючі і не кожну неділю могли собі це дозволити.

Саме з цієї причини одного весняного дня 1988-го року невеличка група католиків зібралася у будинку родини Поліковських, що мешкали на вулиці Українській, для відправлення Служби Божої. З того дня Служби стали проводитись систематично і так само систематично зростала кількість бажаючих приступати до Святої Євхаристії. Тоді Служби Божі звершувались священиками сусідніх парафій з Полонного, Славути, Староконстантинова.

За короткий час приватний будинок Поліковських став замалим і не вміщував всіх бажаючих прийняти участь в недільних Службах Божих. Тому вирішили з будинку перебратися на город, де збудували тимчасовий намет.

Розважаючи про вічне, будували тимчасове і мріяли про постійне. Тоді ж згуртувався комітет з найактивніших парафіян, до складу якого увійшли : Л. Врублевський, М. Кавушевський, М. Шелковнікова, Я. Рабцевич, І. Загурський, І.Тишкевич, М. Бурковська, Р. Залевська, П.Яценко, А.Франковська, Ф.Ново-сельська, М. Жигадло, Й. Лабенський, Ф.Медлярський, Б.Лісов. Цей комітет поставив перед собою мету фактичного відновлення і юридичного заснування римо-католицької парафії в місті. Опіку над діяльністю комітету і фактичне керівництво над ним взяв тоді отець Станіслав Широкорадюк, що працював у Полонному.

Кожна доросла людина, почувши слова «довідка» чи «справа», згадує «незлим, тихим словом» нашу рідну бюрократію. Як важко часом буває вирішити яку-небудь, здавалося б, формальну справу особисту чи сімейну, щоб узаконити її реєстрацією в державній установі. А тепер давайте спробуємо уявити яких поневірянь мусили натерпітись наші парафіяни-першопрохідці, які наважились продиратись крізь бюрократичний чагарник не тільки області і республіки, а навіть і самої «першопрестольної», щоб добитись дозволу на збудування храму.

Тож  хочеться низько вклонитись тим вірним засновникам, котрі робили перші і найважчі кроки у справі розбудови нашої парафії. Адже завдяки їхній вірі і молитві та, звичайно, Божій допомозі, дозвіл зі всіма потрібними печатками на будівництво римо-католицького храму у місті Шепетівці було отримано. А сталося це у грудні 1988 року.

Можемо тільки здогадуватися з якою радістю була сприйнята ця новина нашими «першопрохідцями» і всіма тими, хто так прагнув мати свій храм у рідному місті. Хоча варто відмітити, що місцева влада у нашу велику діжку радості спромоглася плеснути такий собі «черпачок владної примхи». Адже комітет просив про місце під будівництво храму біля польського кладовища, що було б логічним рішенням, враховуючи, що на той час житлових будинків біля кладовища ще не було. Але влада запропонувала католикам «освоювати цілину» трішки далі від центру міста. Та, як відомо, не місце святить будівлю, а будівля – місце. А розважаючи над тими подіями сьогодні, приходить думка, а чи не сам Господь те місце біля польського кладовища «забронював» для наших братів по вірі.  Тут зараз будується греко-католицький храм.

Отож, все що сталося, сталося на краще, і до того Адвенту і радості Різдва Христового 1988-го року приєдналась радість з приводу офіційного дозволу на будівництво католицького храму.

А на початок нового 1989-го року припала кропітка і важлива робота по складанню проекту будівлі храму. Цей важливий етап будівництва теж проводився під керівництвом та за безпосередньою участю отця Станіслава Широкорадюка. Доки вся технічна документація була оформлена і завізована, то підійшла вже й весна. А весна та стала для парафії легендарною.

Не думаємо, що буде помилкою сказати, що таке собі світське свято 8-е березня полюбляється українським народом не тільки з великої любові і шани до жінок, а ще й тому, що в цей день держава «розщедрюється» на вихідний день. Так ось, існує в парафії така правдива легенда чи легендарна правда про те, що саме 8-го березня 1989 року у вихідний і надзвичайно теплий день було розпочато роботи на  будівельному майданчику. І саме «слабка стать» нашої парафії пожертвувала своїм жіночим святом і стала «неслабким» ініціатором від самого початку будівництва храму.

На протязі всього періоду будівництва храму усю допоміжну важку фізичну роботу виконували парафіяни. Вони копали, місили, розвантажували, складали і раділи. Раділи кожному новому рядку цегли, що підносив майбутній храм до неба. Багато хто з них приходили на будівництво кожний день, як на державну роботу, і працювали з ранку до вечора. Жадаючи якнайскоріше бачити свій храм добудованим, люди жертвували не тільки своїм часом, але й своїми грішми. Віддавали частку від своєї зарплатні чи пенсії, а були й такі, хто діставав усі свої вклади з популярного тоді «трилітрового банку» і ніс припасене на «чорний день» до спільної «таці».

Потрібно також відмітити, що віруючі навколишніх міст і сіл, натхненні самовідданістю наших парафіян, надавали свою посильну допомогу у будівництві. Це в першу чергу Полонне, Першотравенськ, Буртин, Михайлючка. Не відмовляли в допомозі також деякі підприємства міста.

Але не будівництвом єдиним жили тоді вірні, а й Словом Божим, що промовлялось на Богослужіннях поруч з будівельним майданчиком у тимчасово зведеному для цього наметі.

А на вересень того року припала така визначна парафіяльна подія як встановлення і освячення великого дубового хреста, котрий став символом парафії Воздвиження Святого Хреста. Освячення здійснив 14-го вересня 1989 року усе той же «невтомний» опікун нашої парафії – отець Станіслав Широкорадюк.

Майже рік напруженої і самовідданої праці приніс довгоочікуваний результат – Різдво Христове парафіяни зустрічали у збудованому і побіленому вже костелі, впевнено ступаючи по свіжовстеленій підлозі.

А після свят, зазвичай, надходять будні, які приносять свої клопоти. Клопотами парафіян на початку 1990-го року стало облаштування новозбудованої будівлі храму, адже стіни, стеля і підлога – це далеко не все, що потрібно для повноцінного функціонування храму Божого. Крім того, з настанням тепла, і прилегла територія запрошувала до впорядкування.

Проведені за півроку роботи приблизили ще одну подію, яка є вінцем становлення будь-якого храму Божого – його освячення. У нас це освячення відбулось 29-го червня 1990 року і здійснено було єпископом Вільгельмом Нюкштусом. Від того часу парафія збагатилася другим відпустовим святом на св. апостолів Петра і Павла.

Отож, станом на середину 1990-го року костел було збудовано і освячено, тільки не мав він господаря, як і парафія не мала пастиря-провідника. Бо «жнива» зростали, а «робітників», особливо у ті часи на територіях бувшого «комуністичного атеїзму», не вистачало як ніколи. Тому, у роки становлення парафії, нею опікувались священики наближених сусідніх парафій : о. Станіслав Широкорадюк з Полонного, о. Антоній зі Славути, о. Станіслав Падевський зі Староконстантинова  та інші.

А вдихнула на повні груди наша парафія разом з усією державою Україною у 1991 році, коли держава отримала незалежність, а парафія – свого першого  настоятеля о. Франциска Ботвіна, майже земляка (з м. Полонного).

Як кажуть у народі, першим добре тільки гриби в лісі збирати. Тож важко прийшлося о.Франциску як першому настоятелю парафії. Нечисленною тоді була ще парафія, люди тільки починали прокидатися від духовної «коми» і тягнутися до храму. Душпастирська праця вимагала надзусиль у перших кроках катехизації для тих, хто вперше переступав поріг храму.

Вірними помічницями отця настоятеля у справі катехизації, проведенні Служб Божих, впровадженні літургійного співу та й взагалі усіх потреб парафіяльних стали сестри святого Йосипа, що були запрошені до праці у парафії. Першими з них були сестри Антонетта Соліло і Давіда Мушинська, а приїхали вони до нас 6-го серпня 1991 року.

А взагалі-то сестрички у порівнянні з отцями дуже непосидючі, багато мігрують, тому, напевно, буде варто оголосити весь список сестер, котрі у різні роки працювали чи працюють в нашій парафії, бо історія за термінами їх переміщень не встигала. Отож це : с.Давіда, с.Антонетта, с.Пауліна, с.Геновефа, с.Фабіоля, с.Мір’яна, с.Розалія, с.Тобіаша, с.Марія, с.Грета, с.Назарія, с.Еліза, с.Еріка, с.Марлена, с.Ріта, с.Кароліна.

А тепер повернемось у історичний 91-й рік, коли держава отримала незалежність, а наша парафія – отця настоятеля і сестер-помічниць. Була радість з того, що з настанням свободи чисельність бажаючих приєднатись до парафії постійно зростала, але не зменшувалась і кількість чисто господарських потреб, які постали перед першим настоятелем отцем Франциском і потребували вирішення. Варто відмітити, що отець Франциск крім нашої парафії опікувався ще п’ятьма приходами : у м.Ізяславі, м.Білогір’ї, с.Яблунівці, с.Городище і с.Цмівці.

У ті часи становлення, коли не вистачало всього, багато і безкоштовно надходило з католицьких приходів Польщі літургічних речей, релігійних книг, дитячої літератури. А деяку літературу отримували навіть з Бельгії і Риму.

А ось будівельними матеріалами для розбудови і впорядкування прихрамової території, зведення господарських будівель закордон допомогти не міг. Тому о.Франциск змушений був поєднувати обов’язки душпастиря з навичками прораба чи будівельного менеджера.

Ці навички особливо знадобилися, коли розпочалося будівництво другого за масштабом і значенням об’єкту – монастиря. Він будувався спільними зусиллями протягом 1992 – 1993 років. З появою монастиря в парафії пожвавішала катехизація дітей та молоді. Пізніше монастир прийняв до себе постулат і став також реколекційним домом провінції святого Архангела Михаїла ордену Францисканців Братів Менших.

А потім, коли о.Франциск розгорнув у повну силу свої будівельно-організаторські здібності, його ніщо не могло зупинити – навіть занепад економіки суверенної України. Костел став сповіщати про себе новими дзвонами, всередині парафіяни милувалися новими великими образами, поглядали на незвичну перший час дерев’яну стелю, примірялися до нових лавок. За костелом стали вимальовуватися контури присадибної ділянки. Не залишились осторонь будівельної хвилі і наші братні села : у 94-му – відбудова храму в с.Цмівка, у 95-му – будівництво храму в с.Городище.

Весь у трудах праведних на Божій ниві і господарських клопотах не зчувся о.Франциск як надійшов 1997 рік, а з ним разом молода зміна – нововисвячений (7.05.97р.) о.Святослав Сиворинський, родом з м. Шаргорода. Отець Франциск залишив молодому священику чисельно збільшену і духовно змужнілу парафію з облаштованими в значній мірі будівлями і територією. Тож  молодий настоятель міг на перших порах не відволікатись господарством, а зайнятись найголовнішим : засіванням Слова Божого, поглибленням катехетичної науки і взагалі усім тим, що сприяло б духовному розвитку парафії. Згодом о.Святослав розширив Божу ниву – почали проводитись Служби Божі у приватних будинках сіл Червоний Цвіт та Городнявка.

У тому ж 1997-му році в парафії народилася така чудова традиція як щорічне паломництво до санктуаріуму Матері Божої Бердичівської. Ця подія зазвичай збирає велику кількість молоді (і усіх тих, хто до неї себе відносить) з нашої і сусідніх парафій, яка прагне випробувати свою загартованість і пожертвуватись Матері Божій.

98-й рік також відзначився своєю історичною подією в житті парафії. Нам було подаровано мощі святого Антонія. І з того часу кожний вівторок парафія молиться за заступництвом святого Антонія.

А в 99-му році парафія отримала підвищення – у нашому монастирі розмістився постулат провінції. Разом з ним переїхав до Шепетівки і його магістр отець Юніпер Островський, котрий пропрацював у нас два роки. І починаючи з цього часу парафія отримала таку розкіш як два працюючих священика одразу.

У 2000-му році костел отримує мощі святого Йоана з Дуклі і парафія збагачує свої молитовні практики – кожний четвер тижня молитва за заступництвом святого Йоана з Дуклі.

Десь у тих часах Господь зглянувся на молитви наших сестер-юзефіток і дав можливість придбати недалеко від костела приватний будинок. Після проведення потрібного ремонту сестри змогли у 2002-му році перебратися у свій власний монастир, на який безперечно заслужили відданою працею в парафії на протязі десяти років.

У 2001-му році, коли від’їхав з парафії отець Юніпер, обов’язки магістра постулату додалися нашому настоятелю отцю Святославу, а разом з тим додалась допомога у лиці отця Домініка Губчакевича, що мав незвичну тоді посаду чи звання «вікарій».

На фоні тих духовних надбань парафії непомітно преображався і костел, наближаючись своїм внутрішнім і зовнішнім виглядом до сьогоднішнього стану. Замінились станції Хресної дороги, з’явилась нова амвона, зроблено дерев’яні трони для священиків, додались сучасні колонки і мікрофони. Ззовні храму прибудували вхід з фронтоном, на території вишикувались бордюри, вітієвато вигнувшись закам’яніли арки і гроти в оточенні кущів та квітів на фоні дбайливо висадженої смарагдової трави. А щоб не прийшлося нудьгувати наступнику, зручно вмостившись на дерев’яному троні, отець Святослав придбав металочерепицю для перекриття даху нашого храму. Не залишились без уваги і підпорядковані села : завершено основне будівництво храму в с.Городище, замінено вівтар в с.Цмівка.

А наступник не забарився – в серпні 2002-го року у якості нового настоятеля завітав до парафії отець Андрій Немченко, також родом із Шаргорода. Тож відбулася зміна почесної шаргородської варти біля шепетівського вівтаря. У тому ж  році магістром постулату і помічником нового настоятеля став отець Руфін Разовський.

Оскільки отець Андрій прибувши до нашої парафії мав уже багатий досвід роботи, він легко і швидко вжився в нову для себе парафію, щоб стати її керівником аж до теперішнього часу.

У тому ж 2002-му році у Львові відбулася беатифікація священика Зигмунда Гораздовського, засновника згромадження сестер святого Йосипа, і від того часу започатковано щотижневу молитву в нашій парафії за заступництвом цього святого. Пізніше (2005р.) парафія отримала мощі святого Зигмунда.

Під керівництвом отця Андрія у 2003-му році створено унікальне згромадження наших наймолодших парафіян, яке називається «світличка» і носить ім’я «Дитятко Ісус». Ця світличка розташувалася в монастирі сестер і знаходиться під їх опікою. Тут виховується майбутнє нашої парафії.

2004 –го року парафію тимчасово залишив постулат разом з його магістром отцем Руфіном. Натомість на допомогу настоятелю і всій парафії прибув вікарій отець Фіделіс Волністов.

Непомітно, але планомірно продовжує вдосконалюватись оснащення і оздоблення храму : придбано статуї Ісуса та Марії для бічних вівтарів, замінено бічні світильники, підсвічено стелю храму. Ззовні покрівля храму прикрасилась металочерепицею, закінчено фронтальну прибудову храму.

На парафіяльне свято 14.09.2006 року встановлено новий хрест – символ нашої парафії. Освячення хреста здійснено отцем Симоном Широкорадюком.

Разом з тим не залишались без уваги наші села : у с.Городище храм увінчали дзвіницею і в короткий час провели його освячення (13.10.2006р.). Там же, у липні 2007-го року розпочато будівництво оазового дому Марії і на сьогодні основний об’єм робіт завершено.

Багато опікувався отець настоятель і важко давалось будівництво храму в с.Городнявка. Але з Божою допомогою, завдячуючи організаторським здібностям і натхненню отця Андрія, а також через визначну жертовність місцевих парафіян храм було збудовано на протязі 2002-2008 років і освячено 2.08.2008 року єпископом Петром (Геркуляном) Мальчуком.

У цих часах, а саме на протязі 2005-2008 років служив вірою і правдою нашій парафії францисканець брат Марцелін Кушнір. А у 2007 році на посту вікарія отця Фіделіса замінив отець Флоріан Кравенський.

У 2008-му році, не знайшовши кращого місця, до нас повернувся постулат, а для його керівництва прибув новопризначений магістр отець Валентин Токар, який і сьогодні з нами.

У тому ж 2008-му році в парафії розпочато візитацію копії чудотворної ікони Матері Божої Летичівської, яка і до теперішнього часу подорожує все новими і новими сім’ями, що бажають бачити її в своїх домівках.

29 червня 2009р. на парафіяльне свято св.Апостолів Петра і Павла було освячено єпископом Станіславом Широкорадюком капличку Пресвятої Богородиці, встановлену на території храму.

Охоплюючи історичним поглядом шлях нашої парафії від її зародження і становлення приходить на думку те «гірчичне зерно», яке двадцять років тому являло собою історичну «двадцятку», від якої усе почалося. А за «двадцятку» років те зерно, виплекане Божою благодаттю, виросло у розвинене живе дерево, під кроною якого уже зросло ціле покоління парафіян.

А про «живучість» нашої парафії сьогодні свідчать усі ті рухи та згромадження, що створені і розвиваються у нас :

• ІІІ-й францисканський орден світських,
• Фрам – Францисканська Молодь
• Молитовна група св. Йосифа
• Молитовна група “Матері в молитві”
• Рух «Світло життя»
• Розарієві кільця
• Почесна варта
• Молитовна група “Хресна дорога”
• Рух Назаретанських родин
• Рух чистих сердець
• Круціята визволення людини
• Спільнота “CARITAS”

Наше парафіяльне дерево уже принесло перші плоди на терені духовних покликань : вихідці нашої парафії стали богопосвяченими особами..

Тож, завдячуючи Богові, парафія Воздвиження Святого Хреста м.Шепетівки росте, розвивається і кожною, спільно пережитою подією, збагачує свою історію.