Розповідь про підземелля храму святої Анни у м. Полонне

Вперше за багато десятиліть у Полонському костелі св. Анни відкрили двері до підземелля. Підземелля і підземні ходи, що під будівлею храму, мають давню і мало досліджену історію.

Події років більшовицько- сталінських репресій важким відбитком залягли у пам’яті тисячі полончан і жителів навколишніх сіл. В ті страшні роки підземелля костелу слугувало катівнею, куди із сусіднього будинку нквс на вірну погибель відправляли десятки, сотні вірян-католиків, представників інтелігенції. За брехливими наклепами підлих сусідів і колег, у цих підвалах згинули десятки робітників понінківської паперової фабрики, просто віруючі люди, в яких знаходили молитвослови на польській мові, десятки сільських трударів і ті, хто дозволяв собі хоч словом обмовити сталінських червонозіркових посіпак в кирзових чоботях,десятки тих, хто не міг змиритися із більшовицьким режимом.

Вперше двері підземелля під костелом відкрили у 1948 році, там було знайдено і перезахоронено останки 168 людей, які були заживо замуровані і померли страшною мученицькою смертю.

Сьогодні у підземеллі костелу духовенством храмів відкрито і освячено молитовну капличку і підземелля пам’яті, де за віру згинули сотні людей і де досі витає непереможний дух віри і великої любові до життя.

Текст – Анджеліка Шевченко

 

 

 

 

№1

Ядвіга Станіславівна Багінська (Домбрівська),

1910 року народження, жителька Понінки

«В 1937 – репресація. Ото пішов на роботу і не прийшов додому. Де? Забрала міліція. Куди? В Полонне. А в Полонному в костьолі було якесь ОСО і міліція поруч.

Після війни вже, коли відкривали костьол, то ксьондз Хоміцький зайшов у підвал, то було багато мощів людей у нашому одязі. Впізнали там ксьондза в священицькому одязі, який був до війни, коли не закрили костьол.»

 

№2

Галина Федорівна Герасимчук,

1930 року народження, жителька Полонного

«Наприкінці 1937 року після польського Різдва, перед новим 1983 роком, у Полонному назбиралося дуже багато арештованих. Вони переказали, що їх будуть кудись одправляти. А то ж не однієї жінки там чоловік. Чатували тут, чатували на вокзалі жінки, бо багато було жінок. То казали, що ніде їх не було. Не проводили. Нікудою. То, видно, вони їх загнали під костел і, мабуть, вони їх там не розстрілювали, а просто закрили арештованих, і вони там повмирали з голоду.»

 

№3

Галина Тимофіївна Луценко,

1923 року народження, жителька Полонного

«Дитяча подружка моя Ожехівська Янка, батько якої був органістом костелу (сім’я Ожехівських жила при костелі), казали, що вночі воронки привозили людей, після чого було чути душороздираючі крики.

В той час в костелі вже був осоавіахім, а підвал костелу використовувало НКВД.

Сім’я Ожехівських зникла безслідно. А Вільчинського, який був закристьяном і його сина – забрали. І другий син зник..»

№4

Владислав Антонович Кошевич,

1923 року народження, житель Полонного

 «Ксьондз Антон Хоміцький повернувся з ув’язнення і став ксьондзом в Полонному. Його викликали в обласне НКВД в Проскурів. Я супроводжував ксьондза, але тільки до дверей, далі мене не допустили. Сподівалися найгіршого але мова йшла тільки про виконання незвичайного наказу. Було наказано прибрати підвал костелу і поховати знайдені рештки на католицькому цвинтарі в Полонному. Рекомендовано також повідомити парафіян, що то є рештки 200-літньої давності, примазавшись до факту, що в підвалі дійсно було 5 давніх трун-поховань священослужителів.

Я і Станіслав Корейба складали останки і кості у незвичайно великі труни. Рахували – було 168 черепів. Було 7 великих трун, які були наповнені людськими останками. . Між покійниками траплялися обривки записів, але страх був таким паралізуючим, що згідно наказу, віддали все до КГБ, не читаючи.»

№5

Цезар (Олексій) Тимофійович Кошевич,

1920 року народження, житель смт. Понінка

 «Це було весною 1948 року. Мене і жінку запросили прибирати в костелі полонському. Ми робили в костелі порядок – сміття виносили, в порядок все приводили. Вже закінчили роботу, ксьондз Хоміцький Антоній каже до нас: «Спустимось в підвал костелу, побачимо що там робиться». Ми відкрили ляду, спустилися в підвал костелу і побачили таке, що за жахнулися. Страхіття таке…

Зразу, як ми залізли в підвал, то побачили мертвих людей, які видно замуровали тих, що по боках. Було їх, мабуть, більше за десять.  Як глянули до склепу, а там, як снопів, людей повно. Як ми на це дивилися, то мороз ішов по шкірі. Люди мертві тако переплутані. Впізнать я нікого не впізнав з мертвих людей. Страшно було дивитися. Такого не знаю, чи може навіть хто собі уявити. Це я можу назвати тільки звірством.

Тоді ж з нами спускалася Вільчинська, дружина Вільчинського, який був закристиянином в костелі до 37 року. Його забрало НКВД і він зник без сліду.

Вона почала плакать: «Гвалт, тут мій чоловік!». І вона до одного такого впала, бо то він.

Коли їх туди замурували, то я не знаю. Я бачив тільки уже розмуроване… Вони може не вбиті… Їх заморили, а потім вкинули в підвал… або зачинили в підвалі живими.

 

№6

Ганна Варфоломіівна Самолюк (Яремова)

1906 року народження, жителька села Новоселиця

«В 1937 році рідного брата мого чоловіка – Матвія забрали. Забрали і наче камінь у воду… Тільки у війну я з Любою, жінкою Матвія, коли відкрили підвал Полонського костьолу, пішли глянути на тих, хто в підвалі залишився. Бо хоч люди всіх і всього боялися, але розголос пішов, що у підвалах костьолу репресовані. То ми з Любою, по останках одягу, впізнали Матвія. Впізнали по деревʼяних ґудзиках, що він сам робив. Одяг на трупах розлазився вже. Багато інтелігенції було, бо в клітинку сорочки.»

 

№7

Олена (Гелена-Анна) Людвигівна Артеменко (Козубовська),

1918 року народження, жителька Понінки

«Я організувала похоронну процесію. Було сім великих гробів, але уже віка були прибиті. Гроби стояли голі, незаквітчані. Стояло сім вантажівок з опущеними бортами. Поставили домовини з людськими останками на машини, я попросила чоловіків наламати зелених гілок і ми вкрили гілками і квітами ті домовини на машинах.

Процесія направилась на польський цвинтар через бічну, круту, вузьку вулицю, бо головною вулицею міста Полонне хід процесії заборонили.

Процесія із зупинками пам’яті дійшла на польське кладовище, де познімали домовини з останками і опустили в підвал склепу Їжевських, що знаходиться якраз напроти вхідної брами.

Після цього ксьондз Антон Хоміцький звернувся до людей з промовою, в якій не було сказано, яких людей це останки. Але полончани самі про це знали і ділилися цим з ближніми. Люди здогадувалися, що серед захоронених людських останків і останки їхніх рідних, що по волі НКВД і продажних шкур опинились в підвалі костелу.»