ФРАНЦИСКАНСЬКЕ ПАЛОМНИЦТВО

Духовні конференції – проголошені у паломництві

Цього року, духовні конференції у нашому Францисканському паломництві, виголошували Станіслав Широкорадюк OFM, єпископ-ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії, та о. Владислав Чорноус OFM. 

 

Слово з паломництва

 

 

 

Історія в особах! Єпископ розповідає про життя і розвиток Полонської парафії. 

 

 

 

РОЗДУМИ ХРЕСНОЇ ДОРОГИ

П’ятниця 15 липня 2022 року. Аудіо роздумів молитви Хресної Дороги, яку духовно переживали паломники

 

 

 

 

Найважчий гріх

 

          Чи явний гріх (іншої особи) є більшим ніж (мій) таємний гріх? Чи споглядання на те, як хтось інший несе кару за вчинене ним зло, може свідчити про мою власну невинність? Дуже часто, хоч і не завжди, людина, що бачить уявлення злих вчинків іншої людини та несену за них кару цією ж людиною, свідомо або несвідомо, вивищується по відношенню до людини, чий гріх стає явним, та відчуває себе кращою і святішою. В такий спосіб відчував себе зберігаючий всі приписи Мойсеєвого Закону фарисей, який на фоні грішного митаря був готовий перед Богом сам себе канонізувати, зарахувати до грона святих: «Дякую, Тобі, Боже, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митар…[1]»

          Чи життя християнина повинно бути проникнуте переконанням про власну святість? Здається, що так, тому що:

  1. В книзі Левита Бог говорить: «Будьте святі, бо святий Я, – Господь Бог ваш[2]», в Євангелії натомість Христос, Син Божий, говорить в подібний спосіб: «Отож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний[3]». Щоб мати впевненість власного уподібнення до Бога, треба знати, що я є святий так само, як Він. Отже, християнин повинен бути переконаним про власну святість.
  2. Якщо хтось прагне якоїсь речі потрібної йому до щастя, то не вистачить просто мати цю річ. Той хтось потребує знати, що її має. Так як хворий може мати відповідні для себе ліки, однак через забуття або незнання, що вони є, не прийме їх, внаслідок чого не одужає, так само річ виглядає і зі святістю. Святість є найбільшим щастям християнина, про який треба знати, інакше це не буде щастям. Отже, християнину обов’язково треба знати, що він є святий.

 

Однак таке твердження заперечує святий Апостол Йоан, який говорить: «Улюблені, – ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо[4]». Якщо не виявилося, то і впевненості про власну святість, тобто переконання про незмінне буття істинними дітьми Божими бути не може, бо святий Апостол Павло додає: «поки в тілі живемо, перебуваємо далеко від Господа[5]». Якщо святість – це досконале поєднання людини з Богом, а в цьому житті, як стверджує Апостол Павло, ми є занадто далеко від Господа, щоб могти досконало з Ним поєднатися, то впевненість та тверде переконання про власну святість тут на землі неможливі. Якщо така впевненість та переконання з’являються, то вони є не точні, фальшиві, неправдиві.

     Переконання та впевненість про власну святість може будуватися на трьох колонах:

  1. Добрі вчинки. Зробивши щось доброго, людина може вважати себе за святу, або принаймні за кращу від інших;
  2. Виявнення гріхів та гріхів інших осіб. Свідомість викоанних собою добрих вчинків в поєднанні з виявленням гріхів інших людей може утверджувати в серці людини почуття вищості та кращості, як це було у випадку з фарисеєм та митарем.
  3. Невиявлення своїх вад та гріхів. Таємність гріхів проявляється в трьох формах:
  4. Публічна – гріхи та вади певної особи є незнані для всіх людей;
  5. Спільна – ані людина, ані її оточення не знає її гріхів;
  6. Особиста, приватна – тільки дана особа не знає своїх гріхів.

Як називається процес побудови фасаду, зовнішньої сторони власної досконалості, вживаючи вище згадані форми таємничості та незнання всласних гріхів? Тобто як називається гріх, який присвоює людині святість через затаювання своїх особистих гріхів, зауважуючи лише гріхи інших та занурюючись в славі внаслідок вчиненого собою якогось добра?

Гордість розміщена на першому місці в каталозі головних гріхів. (а як інакше? Гордість би не знесла іншого місця, як не першого!) Якщо гордість займає перше місце в каталозі головних гріхів, то мусить найбільш нищити та шкодити, бо ж важкість гріха вимірюється важкістю наслідка. Чому гордість є найважчим гріхом?

  1. Найважчим є гріх, який є скерований проти Святого Духа, читаємо бо: «хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає[6]». А гріхом проти Святого Духа є такий гріх, який від своєї природи не залишає жодного місця в серці людини для навернення і для жалю за гріхи, а якщо немає навернення та жалю за гріхи, то і не може бути прийняття пробачення, яке походить від Святого Духа. Тому такий гріх не може бути відпущеним не тому, що Бог не хоче, але тому, що грішник огорнений пихою не хоче відпущення гріхів, не хоче прощення і його відкидає, немов кидаючи його Богу в лице.
  2. Гордість є духовним гріхом, тому що вбиває душу. Якщо Христос говорить: «Іне лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні[7]», то це означає, що найбільш берегтися та уникати треба того, що є найбільш небезпечне, тобто гріха гордості.

Гордість це рішення вільної волі, яке полягає на відкиненні Бога, тому і становить джерело вічного засудження. В такий гріх добровільно та з повною свідомістю впали ангели, а тому, що природа ангелів є незмінною, а рішення їхньої волі має вічний, незмінний характер, тобто назавжди, тому і їхнє засудження є вічне. Сатана та його ангели, як повчає святий Тома Аквінський, не здібні до покути, котра є відверненням від того, що вони вибрали[8], тому що покута, тобто відвернення від злого, це вже певний рух, певна зміна, до якої вони нездібні, бо перебувають у вічності. Відкинувши на віки Бога, вони захотіли, щоб гріх незмінного бунту проти Бога став також спадщиною людини, її участю в долі сатани.

      Однак людська природа і її воля тут на землі є змінними, тому що розумна істота перебуває в часі, котрий змінюється сам і змінює тих, котрі в ньому перебувають, тобто нас людей. Якщо людина є змінна, то відповідно є здібна до покути, котра, як було зазначено, є відверненням від зла і скеруванням до добра, тобто є зміною. Відвернувшись від зла, людина повертається до добра. Але пам’ятаймо, що людина є змінна, тобто непостійна, слабка, внаслідок чого знову падає. Тому не може бути впевнена власної святості.

     Однак ця змінність та непостійність людини не повинна наповнювати нас песимізмом, що можемо впасти! Вона повинна вливати в нас радість, що можемо вирватися з Божою допомогою з гнилі гріха. Паскаль написав: «Людина не є гідна Бога, але вона не є нездібною стати Його гідним[9]». Це можливе є завдяки покуті, до котрої всі люди, на відміну від ангелів, є здібні.

[1] Лк 18, 11.

[2] Лев 19, 2.

[3] Мт 5, 48.

[4] 1 Йо 3, 2.

[5] 2 Кор 5, 6.

[6] Мр 3, 29.

[7] Мт 10, 28.

[8] Тома Аквінський, De rationibus fidei, 5.

[9] Blaise Pascal, Myśli, tłum. Tadeusz Żeleński, Instytut Wydawniczy PAX, Warszawa 1983, II, 484, s. 197.

 

 

Людське прагнення щастя!

 

На попередніх конференціях ми говорили про людський гріх, який постає невластивим, неправильним та незгідним з волею Божою вибором дороги осягнення щастя, а також про саме щастя людини, котре повністю не може знаходитися в обмежених речах, тобто щастя не знаходиться в створіннях. Якщо щастя, якого прагне людина, і якого вона не може не хотіти, це стан, в якому сповнені всі її бажання та прагнення, стан, в якому їй не може нічого бракувати, то цей стан можемо осягнути лише в Богові та спільноті з Ним, яка полягає на живленні Його божественним життям: «Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п’є – житиме повіки». Цікаво, що Бог сам вказує властиву і правильну дорогу до щастя та життя вічного: їсти, споживати Бога. Хіба усі інші невластиві, неправильні та незгідні з Божою волею спроби осягнути щастя, осягнути Бога, не йшли в цьому самому напрямку? За будь-яку ціну стати Богом, розіп’явши Бога; панувати як Бог, стерши Його Ім’я з лиця всесвіту… Хіба всі ці вище згадані спроби нічого не мають спільного з поїданням Божого Тіла і питтям Його Крові?

Бог взагалі перевищує людське розуміння та уявлення. Якщо людина хотіла стати Богом, присвоюючи собі Його владу і славу, забираючи собі лиш панування над світом та своїм життям, а найбільше, що людина могла видумати з метою бути як Бог, це дати початок атеїзму – стиранню Божого ім’я з лиця світу, то Бог дає людині перевищуючу усі її уявлення та очікування вказівку, яка робить можливим для людини бути «як Бог». Якщо людина казала, що стане богом через знищення Бога, яке полягало б на відібранні людиною в Нього того, що може робити тільки Бог – на приклад вирішувати долю світу та всього навколишнього життя, то Бог їй каже: «Візьми і з’їж, спожий Мене! Ось Я до тебе вийшов! Я не ховаюся від тебе!». І хоч Бог вчинив це дві тисячі років тому і не перестає цього чинити, – сходити на вівтар через руки священика у хлібі та вині – то попри це людина забажала залишитися при своїх методах та ідеях відносно осягнення вічного щастя. Тут варто звернути увагу на те, що людина може використовувати не аж такі масштабні методи відносно осягнення Бога, якими є війна чи агресивне розповсюджування атеїзму. Істота розумна здатна вживати більш дрібні речі, які дуже охоче ставить на місце Бога.

Чому так діється? Чому людина і далі використовує свої людські, старі як світ і одночасно оновлені методи стати «як Бог»? «Коли скуштуєте його (плід з дерева), то станете як Бог![1]». Ця спокуса не прозвучала лише в райському саду і там не залишилася. Сатана побачив її успішний на людину вплив і застосовує цю пастку завжди та всюди: «Маєш проблеми в сім’ї, з дружиною? Знайди собі іншу і кращу! Кажеш, що Святе Письмо і Церква навчають, що те, що Бог з’єднав, людина хай не розлучає[2]? Скуштуй, спробуй вчинити по-іншому, бо якщо ти комусь протиставляєшся, то стаєш рівним з тим, кому протиставляєшся, а якщо вистачить сил, то станеш більшим і кращим за противника! Збунтуйся проти волі Бога і станеш Йому рівний, будеш як Бог!»

Людина, прагнучи панувати як Бог, обирає такий спосіб панування, в який Бог ніколи не панував. Бог панує, творячи і даючи життя, а не знищуючи та вбиваючи. Якщо людина панує не так, як панує Бог, то в цьому плані вона вже не може бути як Бог, бо її стиль панування відрізняється від Божого. Якщо тільки Боже панування є успішне, то все інше таким не є. Людина часто обирає неправильну, а тому і незгідну з волею Божою дорогу осягнення Бога. Якщо щось неправильне, то і безуспішне. Те, що не є згідно з волею Божою, є неправильне, а те, що неправильне, є незгідне з волею Бога.

Чому ж тоді людина використовує ті неправильні методи та йде невластивими дорогами до Бога, коли Він сам показав правильну дорогу і сказав, що треба робити? Щоб наблизитися до Бога, маючи можливість Його спожити і мати вічне життя, треба правильно це зробити, бо слово «правильно» належить розуміти «успішно», в той час коли «неправильно» означає в духовному житті «безуспішно». В чому об’явилося милосердне обличчя Бога перед тими, які занурені в гріху хотіли смерті Бога? В добровільно Ним прийнятій смерті. Випливає наступне питання: чому в смерті Божого Сина видніється милосердне обличчя Бога? Хіба людина не хотіла смерті Бога, використовуючи всі неправильні спроби та обираючи невластиві дороги до осягнення Бога, які не є згідні з волею Божою? Але Бог приймає смерть. Які ж тоді можуть бути претензії до людини, яка хотіла Його смерті, яку Він прийняв?

Тут йдеться про різні види смерті. Гріх, а особливо той, який не може бути прощений, бо сам відкидає Боже пробачення, впроваджує людину до вічної муки. Засуджена в пеклі через добровільно вибраний гріх душа так бажає звільнитися від пекельних та нестерпних мук, що не хоче існувати, однак позбавити себе існування у вічності не може. Тому наповнена стражданнями та злобою засуджена душа, хоч це може проявлятися і на землі, бо ж душі, які не обрали Бога – не мають щастя, а хто не має щастя, той страждає, то така засуджена душа бажає смерті Бога як Першої Причини, бо знає, що коли перестане існувати Бог, то перестане існувати все, в тому числі і ця засуджена душа. Але засуджена душа також знає, що Бог не може перестати існувати, бо Його природою є Життя, він сам є Життям і нічого спільного зі смертю мати не може. Можливість Бога змінити свою натуру, яка є незмінна, є абсурдом і суперечить логічному мисленню, однак це не відноситься до людської смертної природи, яку на себе прийняв Божий Син, який є вічний та незмінний як Отець. Так як людина не може стати деревом, так і Бог не може померти, якщо, звичайно, говоримо про Його божественну та безсмертну природу.

Бог обирає хресну смерть, щоб поділитися своїм Життям, від відсутності котрого виникають людські страждання. Бог через хресну смерть немов розриває себе і дає людині доступ до Життя. Людина без Бога не те, що не може жити, це очевидно, вона без Бога не хоче жити. Таке «небажання жити» що випливає з відсутності Бога в людському житті треба розрізнити в наступний спосіб: в першому значенні (позитивному) – людина, яка бажає Бога – не хоче жити далеко від Нього. В другому натомість значенні (негативному) – людина, яка Бога ненавидить – не хоче жити взагалі, бо її існування стає нестерпним. Це негативне бажання не жити взагалі треба розуміти на два способи: пасивний та активний. В пасивний спосіб бажання не жити проявляється через самостійне забирання собі життя, тобто через самогубство. Якщо ж особа не наважується на такий крок, то обирає втечу від нестерпної реальності дорогою наркотиків, сексу, алкоголю та всього, що здатне людину заглушити, відтинаючи її від реальної дійсності, яка часто є прикра. Натомість в активний спосіб бажання не жити проявляється через забирання життя іншим та через нищення всього довкола. Слід зауважити, що і в першому, як і в другому випадку людина, що ненавидить Бога, завжди обирає смерть.

На чому ж полягає велич та любов Бога до людини? Пригадайте в своєму житті найміцніше кохання та похідну від нього готовність зробити все можливе і неможливе для коханої особи, навіть померти за неї, бо життя без неї втрачає сенс і смак життя. Отож, ця людська любов, хоч і найпалкіша в світі, є лише незначним відблиском Божої Любові до людини, заради якої Він добровільно прийняв смерть. Якщо людина за кохану особу готова померти, бо без неї втратить сенс та смак життя, то Бог віддав за людину життя не тому, що Він би щось втратив, якби людина не була спасенна – Богу бо не можна нічого ані додати, ані відняти – але тому, що любить і сам захотів за неї померти, не будучи ніким ані нічим до цього змушеним. Якщо людина може віддати життя за особу, без котрої втрачається сенс та смак життя, то в певному сенсі робить це з огляду на себе, щоб їй самій не було погано внаслідок відсутності сенсу життя виникаючого з близької присутності коханої особи. Але чи Богу було б погано без людини, яка нічого Йому додати, ані відняти не може? Якби це було так, то це б означало, що Богу щось би не вистачало, бракувало. Якби Богу щось не вистачало, Він би не був Богом. Але Він – Бог, отже, Йому не може нічого бракувати. І в цьому проявляється не лише велич Божої Любові, що Він зробив те, чого не мусів робити – помирати на хресті, але тут проявляється справжня любов, котра є в стані зробити людину щасливої і її спасти від вічної загибелі. Тому важливо Божу Любов не переплутати з тілесною, земною любов’ю, яка зробити людину щасливою в абсолютний спосіб не може.

[1] Бут 3, 5.

[2] Мт 19, 6.

 

Милосердна любов Бога

 

Вчора ми говорили в загальному про гріх і конкретно про найважчий гріх. Якщо важкість гріха визначається ступенем наслідку та впливу на людину, то є, відповідно, різні ступені гріхів: від легких до важких аж до найважчого. Як було зазначено, найвищий ступінь гріха, внаслідок чого він не може бути відпущений, полягає в тому, що цей гріх – гордість не залишає в серці людини ніякого місця ані на навернення, ані на жаль за гріхи. Кожен інший гріх, навіть найбільш брутальний, жорстокий, нелюдський і навіть звірячий – як людина часто його називає внаслідок побаченого зла повного жорстокості та позбавленого найменшого елементу не те що милосердя, але навіть суто людського співчуття – не може зрівнятися з гріхом гордості.

Кожен інший гріх, навіть той найбільш звірячий та нелюдський, не знищує можливості жаліти за скоєне зло. Навіть забравши життя мільйонам осіб, людина не втрачає можливості покаятися і спастися. Але навіть зробивши найбільше від усіх добра, здобувши світ для Бога, поставивши для Нього найвищі храми та вівтарі, навіть будучи готовим піти на спалення, однак якщо робити це в гордості, тобто в переконанні власної незрівняної ні з ким святості, що є часто притаманним для ментальності віруючих людей, то така людина може занапастити свою душу. Хтось може запитати: якщо гордість це тверде рішення вільної волі не приймати Божого пробачення, то як тоді виглядає ситуація з тими,  котрим не треба цього пробачення і які можуть без нього увійти до раю? Отож, Божого пробачення не потребують лише ті, котрі не згрішили і Бога не ображали. Однак святий Апостол Павло пише: «Всі бо згрішили і є позбавлені слави Божої[1]», а святий Апостол Йоан додає: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо і правди в нас немає[2]».

 Отже, всі згрішили і всі потребують Божої благодаті та пробачення. Навіть ті, які вчинили такий важкий гріх, за який повинні в очах світу понести смерть, не втрачають можливості врятуватися, жаліючи тут на землі за вчинене зло. Згадайте лиш розбійників розп’ятих по двох сторонах від Ісуса! Що ж вони повинні були зробити, за що б їх засудили на так ганебну, мученицьку та страждальну смерть – наго висіти на хресті, бувши до нього перед цим прибитим цвяхами, і стікати кров’ю під палючим та роз’їдаючим своїм жаром рани, сонцем? Їх не називали богохульниками, як це було у випадку з Христом, котрого оскаржили, що згрішив богохульством, за яке була єдина кара – кара смерті, бо ображало самого Бога. Святе Письмо розіп’ятих з Ісусом злочинців називає розбійниками. Якби це були «дрібні» розбійники, чиї переступи полягали б на звичайних крадіжках чи обманах, то б їх не засудили на таку смерть. Які ж це злочинів вони повинні були здійснити, що вони робили зі своїми жертвами, щоб люди та світська влада засудила їх на таку страшну смерть – найгіршу яка була?

І тут ми є свідками наступного: один з розбійників, маючи доступ до Христа, не хоче в Нього вірити і пробачення, яке міг би отримати, з повним гордості жестом кидає це пробачення Ісусу в обличчя, насміхаючись з Нього. Інший же злочинець, нічим морально не кращий за першого, бо сам це визнав, приймає поставу покори, яка, на відміну від гордості, двома руками хапається за Боже пробачення. Однак зараз нас цікавить не важкість гріха та різновид можливого зла, але причина, тобто те, чим людина керується, обираючи гріх.

Святий Тома Аквінський написав, що людина мусить хотіти всього, чого прагне, з огляду на остаточну ціль. Людина прагне кожної речі, якої прагне, як чогось доброго. Якщо людина не хоче якоїсь речі як досконалого добра, яким є остаточна ціль, тобто Бог, то мусить хотіти цю річ як таку, яка веде до досконалого добра або ж до більшого добра, ніж ця річ, яку обирає людина. Якщо візьмемо під увагу їжу, яка є певним благом, добром, то людина, прагнучи їжі, прагне її з огляду на більше ніж їжа добро, тобто з огляду на життя. Варто звернути увагу на те, що не є обов’язковим, щоб хтось постійно думав про остаточну ціль, кожного разу чогось прагнучи чи щось роблячи. Однак сила прагнення досконалого добра зберігається в кожному прагненні недосконалого добра, тобто будь-якої іншої речі, навіть якщо актуально людина не думає про остаточну ціль. Це подібно з тим, хто, йдучи якоюсь дорогою, не мусить же постійно думати про ціль, до якої ця дорога веде, ставлячи кожен крок. Візьмімо для прикладу наше паломництво, в котрому є перерви, спів, розмови і жарти, внаслідок котрих не думається постійно про Бердичів, але про дію котра відбувається зараз.

 Хоч і всі прагнуть власної досконалості, яку можна осягнути в досконалому добрі, яким є Бог, однак не всі обирають однакову, властиву та правильну дорогу до його реалізації. Хтось хоче миру та добра, щоб осягнути власну досконалість, а хтось вбачає свою досконалість в провадженні війни, обираючи смерть. Чому так діється? Чому існує така поширена розбіжність та поділ серед людей?

Найприємнішою є така річ, яка приносить найбільшу приємність людині, яка має найкращий смак. Тому найдосконаліше добро може розпізнати і смакувати той, хто найкраще достосований всім своїм єством до цього добра. Що зробив первородний гріх? Гріх так зранив людину в її існуванні, що вона стала засліпленою, не будучи в стані побачити та посмакувати досконалого добра. Не перестаючи його прагнути, людина обирає шляхи до його осягнення, однак часто невластиві, бо ж бачить це добро погано внаслідок поранення первородним гріхом.

Тому ті, які грішать, відвертаються від того, в чому насправді реалізовується та осягається досконале добро, а не від бажаного собою досконалого добра. Іншими словами, ті, які грішать, не перестають шукати остаточної цілі, лиш обирають помилкову до неї дорогу. Тому гріх – це невластиве обрання дороги до остаточної цілі, до Бога, який є щастям людини.

[1] Рим 3, 23.

[2] 1 Йо 1, 8.

 

ДУХОВНІСТЬ

Святий Франциск з Ассізі є одним з найвідоміших святих Католицької Церкви. В часи середньовіччя він своїм життям і започаткованим ним францисканським рухом відновив обличчя Церкви. Сьогодні його вшановують не тільки католики, але і християни інших конфесій, і навіть невіруючі.

Докладніше »

Клара народилася у 1194 році в Ассізі в аристократичній родині Фавароне і Ортоляни Оффредуччіо. Її мати під час чування в катедрі Сан Руфіно почула голос, який пророчо звістив їй народження дівчинки: "Не бійся, жінко, ти щасливо народиш ясне світло, яке освітить світ".

Докладніше »

За порадами кардинала Гуґоліна, а також за порадами Братів, Франциск вільний від керування Орденом, мусив достатньо швидко взятися за написання тексту більш змістовного, більш конкретного і більш юридичного.


Докладніше »

"Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне - близько. … Не беріть ні золота..., ні торби на дорогу, ні одежин двох,
ні взуття, ні палиці, - бо робітник вартий утримання свого. …"

Євангеліє від Матея (Мт 10:7-16)